Тільки уявіть: ви живете звичайним життям, а потім до вас прилітає амур і ви закохуєтеся. Багато людей вважає, що кохання народжується на небесах. Що ж, насправді, це не зовсім так. Я розповім вам про справжню хімію кохання.

Усе кардинально змінюється, коли у ваше життя вперше приходять гормони, і ви закохуєтеся. Здається, що неможливо надивитися на об’єкт захоплення (недарма закоханість часто порівнюють з одержимістю). І кінця почуттю, здається, немає. Романтична любов ― одержимість не тільки дуже сильна, але й, у порівнянні з партнерськими стосунками більшості інших тварин, досить тривала. Зазвичай ця рання, яскрава фаза людських відносин, триває від року до півтора, але нерідко розтягується до декількох років, поступово втрачаючи силу. 

Гіпотези закоханості

Усім відомо — коли ми закохуємося, нашу увагу цілком поглинає одна людина, а до інших нам і справи немає. Про причини багато сперечалися: чи викликано це тим, що закоханий втрачає інтерес до решти людей (так звана гіпотеза заміщення), чи тим, що він настільки поглинений новим предметом любові, що помітити будь-кого іншого йому просто ніколи (так звана гіпотеза уваги). Різниця може здатися несуттєвою, однак перед нами дві взаємовиключні моделі поведінки. Відповідно до гіпотези заміщення, закоханий не цікавиться іншими, бо втрачає до цього мотивацію, а згідно з гіпотезою уваги — будь-який випадковий збіг обставин може змусити піддослідного помітити когось ще, а у подальшому і забути про попередній об’єкт захоплення. По суті, перший варіант передбачає існування якогось психологічного механізму, який всіляко заважає закоханому задивитися на кого-небудь іншого, а друга гіпотеза нічого подібного нам не каже.

Зрозуміло, стосунки ― не єдина емоційна прихильність. Іншим найбільш очевидним прикладом є неймовірно сильне почуття, яке пов’язує мати і дитину. Недарма для його позначення ми вживаємо те ж слово, що і для романтичних відносин ― любов.

Про материнську любов

Відносинам «мати ― дитина» притаманні багато рис, властивих романтичним стосункам: фокусування уваги на предметі любові, почуття подиву, захоплення і вдоволення, бажання не просто перебувати поруч, але і торкатися, гладити, готовність піти заради дитини на будь-які жертви. Можна припустити, що процеси, задіяні у романтичних стосунках, спочатку відповідали за зв’язок між матір’ю і дитиною, а потім їхнє поле впливу збільшилося. Гіпотеза небезпідставна, адже народження дитини і романтичні почуття, які до цього підводять ― тільки прелюдія до більш довгого і важкого завдання: дитину треба виростити. Так чому б не скористатися наявною технологією і для першої — підготовчої — стадії процесу відтворення виду?

Материнський інстинкт ― фундаментальна властивість ссавців, еволюційну перевагу яких слід шукати у двоетапному циклі відтворення: внутрішньоутробний розвиток плоду і вигодовування молоком. Виношування плоду всередині організму дорослої особини спостерігається й у інших представників тваринного світу. Наприклад, самці морських коників виношують ікру; риба ціхліда заковтує ікру, а мальки розвиваються у неї в роті; жаба-повитуха метає ікру в особливих шнурах, а самець намотує їх на спину і носить до появи пуголовків. Однак подібне виношування потомства ― відносно рідкісне явище у тваринному світі. Ця непроста опція дозволяє приводити у світ дитинчат із великим розвиненим мозком, які, досягнувши зрілості, краще пристосовуються до найрізноманітніших життєвих обставин. У цьому сенсі тривалий період вигодовування вкрай важливий: батьки піклуються про дитинчат увесь час, поки вони ростуть. А, оскільки формування мозкової тканини має певну швидкість, то, чим більший мозок, тим довше він формується і, відповідно, тим триваліша батьківська опіка необхідна дитинчаті.

Насправді стосунки матері і дитини ― не єдиний вид взаємодії, у якого явно є щось спільне із романтичною прихильністю. Дружба є третім відомим нам різновидом близьких відносин. Вірних друзів поєднує прихильність не менш сильна і глибока, ніж та, що існує між закоханими, й іноді вона переходить у повноцінні сексуальні стосунки. Зазвичай ми ділимо друзів на різні категорії ― від «найкращих» до «просто приятелів», тому що і сама дружба може бути різною. Є переконливі докази того, що нам важко підтримувати більше одного справді близького романтичного зв’язку одночасно. А ось дружити ми здатні з багатьма людьми відразу, причому один вид дружби може непомітно переходити в інший.

Так чому ж ми починаємо кохати?

Одна з можливих відповідей, яка збурила спільноту неврологів, ґрунтувалася на ролі нейрогормону окситоцину. Його початкова біологічна функція полягає у регулюванні водного балансу, але у ході еволюції ссавців, він виявився залученим до процесів, пов’язаних із розмноженням, включаючи народження і лактацію. Нескладно зрозуміти, чому хімічний реагент, пов’язаний з управлінням водним балансом, виявився втягнутий у процес лактації: воду, що входить до складу молока, необхідно компенсувати, щоб у матері не було зневоднення. Ну а звідси, мабуть, уже зовсім маленький крок до ключової передумови лактації, а саме — родового процесу. Це, до речі, черговий приклад того, як еволюція бере елемент, який розвинувся для виконання однієї функції, і пристосовує його для зовсім іншої, яка часом дуже віддалена від неї.

Гормон прив’язаності

Сенсаційні властивості окситоцину виявили на початку 1990-х років у ході спостережень над невеликою популяцією північноамериканських полівок ― дрібних мишоподібних гризунів, які будують нори і мешкають у густому підліску. Головне відкриття полягало у тому, що самки двох підвидів полівок, система парних відносин яких істотно різниться, також виявляли помітні відмінності у кількості рецепторних клітин у мозку, відповідальних за окситоцин. Хоча мозок у обох видів виробляв однакову кількість цього гормону, один з видів, схоже, був набагато більш сприйнятливий до нього, ніж інший. І якраз цей вид ― прерійна полівка ― виявився моногамним (що у таких дрібних ссавців зустрічається вкрай рідко). Після спарювання самець цього підвиду залишається разом з самкою, поки дитинчата не перестають харчуватися молоком матері, а це відбувається через 45 днів. А ось гірські полівки, самки яких менш сприйнятливі до окситоцину, спаровуються безладно, і самець після спарювання із самицею не залишається. З чого був зроблений, мабуть, надто банальний висновок: саме окситоцин відповідає за шлюбну поведінку.

І ось уже преса охрестила його «гормоном моногамії» або навіть «гормоном обіймів», тому що він змушує зазвичай агресивних полівок тісно притискатися один до одного у нірці. Іншими словами, окситоцин, мабуть, робить самку прерійної полівки більш терпимою до постійної близької присутності самця, з яким вона спарилася, настільки, що йому дозволяється жити у її норі. Оце так! Виявляється, уся загадка пояснюється одним-єдиним нехитрим хімічним процесом! У всякому разі, багатьом так здавалося. Спочатку масовий інтерес до окситоцину викликало відкриття, що цей гормон у великих кількостях викидається в організм під час статевого акту, особливо ― під час оргазму у жінок. Якщо окситоцин відповідає за прихильність між партнерами, тоді, можливо, його завдання ― просто зміцнити той зв’язок, який уже існує на даний момент: у першому випадку ― з дитиною, у другому ― зі статевим партнером? У такому випадку ― це дешевий хімічний трюк, що дозволяє подолати природну систему самозахисту. Наскільки б ви не були розсудливі, гормон просто лупить вам по мізках і вимикає здатність міркувати.

На щурів великі дози окситоцину чинять заспокійливий ефект. Зокрема, знижується кров’яний тиск і зменшується рухова активність. Фізична стимуляція під час грудного вигодовування (яка призводить до викиду окситоцину) теж надає антистресовий ефект. Є докази й того, що окситоцин взагалі пов’язаний із фізичними дотиками: при дотику до черева щурів, у них підвищується рівень окситоцину, що має анальгетичну дію ― знижується поріг больової чутливості. Подібним чином самки мишей із дефіцитом окситоцину, потрапляючи у незнайоме середовище, виявляють більше занепокоєння і вищий рівень психологічного стресу, ніж генетично нормальні миші. Ці симптоми можна полегшити впорскуванням окситоцину прямо у мозок щура. Цікаво, що аналогічний ефект спостерігається й у жінок: чим частіше вони обіймаються із партнером, тим вищий рівень окситоцину і нижчий кров’яний тиск у стресових ситуаціях.

Здається, окситоцин навіть певним таємничим чином бере участь у процесах установлення звичайних міжособистісних зв’язків. Але що б у цьому випадку не служило медіатором (тут можуть бути задіяні й інші нейрогормони), схоже, обійматися у будь-якому випадку корисно. Експеримент показав: чим частіші обійми, тим нижчий у партнерів рівень кортизолу ― «гормону стресу». До того ж, результат обіймів проявляється фактично відразу. Але все ж окситоцин не вважають нейрогормоном кохання.

Гормон екстазу (і не тільки)

Такий титул дістався дофаміну. Він, зокрема, відповідає за плавність і спритність рухів: коли клітини перестають виробляти дофамін, у людини розвивається паркінсонізм ― порушення координації, втрата контролю над рухом кінцівок, непевність ходи і так далі. І цей же гормон, схоже, відіграє важливу роль у системі хімічної винагороди. Мабуть, щоразу, зустрівши кохану людину, ми отримуємо заряд дофаміну, схожий за дією на дозу кокаїну. Зниження рівня дофаміну, особливо у лобових частках, пригнічує увагу й пам’ять, а його хронічно низький рівень часто супроводжується синдромом дефіциту уваги і нездатністю зосередитися. Так що, коли під час першої зустрічі вас немов струмом вдаряє, — це робота саме дофаміну.

Ендорфіни

Ще одна потенційно важлива група нейромедіаторів, що беруть участь у встановленні соціальних зв’язків ― ендорфіни. Ендорфіни є частиною системи, яка контролює біль. Вони виробляються переважно у гіпоталамусі, а відповідні рецептори розкидані по всьому мозку. Викид ендорфінів відбувається у відповідь на будь-який стрес. Що б не викликало біль або напругу у м’язах ― мозок відповідає викидом ендорфінів, причому це відбувається при будь-яких навантаженнях: від пробіжки підтюпцем до повного кола гімнастичних тренувань і марафонського забігу. Навіть психологічна травма або очікування болю призводить до викиду ендорфінів. Їхній рівень різко зростає у марафонців напередодні змагань і у жінок з наближенням пологів. Є все більше даних, що саме ендорфіни відповідають за знеболюючу і розслаблюючу дію обіймів, а зовсім не окситоцин, як вважали раніше. Такий висновок можна зробити судячи із того, що антагоністи опіатів на кшталт налтрексона блокують такий ефект, а антагоністи окситоцину ― ні. Зате окситоцин, схоже, провокує викид ендорфінів, запускаючи нейрогормональний каскад.

Перевірено приматами

Мавпам (у тому числі людиноподібним) властивий так званий соціальний грумінг. Коли вони нишпорять у шерсті один одного, відбувається своєрідний масаж. Прийнято було вважати, що грумінг має насамперед допомагати позбуватися від бліх. Однак у природних умовах паразити не так уже й дошкуляють тваринам: ця напасть переслідує тільки тих, хто мешкає в обмеженому просторі (як люди, наприклад) або носить захисний шар теплого одягу (і це знову про нас). Мавпи ж видаляють із шерсті один одного шматочки листя або гілок, відшкрябують епітелій. Зазвичай грумінг супроводжується легким доторками і чуханням шкіри. Щось подібне можна спостерігати і у людей, коли мами кошлатять волосся малюкам. Власне, це і є масаж, і у відповідь на легкий стрес, який відчувають шкіра і м’язи, мозок відповідає викидом ендорфінів.

Тому, панове, окситоцин, дофамін й ендорфіни - це і є те найтаємничіше, що трапляється з нами ― «хімія кохання». У всіх сенсах “хімія”.